черговий ребут?
Обіцяв собі написати про самотність. Ця тема досі проходить червоною ниткою крізь моє життя. Але з цим все просто і ясно, ніякої інтриги тож руки відмовляються писати той текст, він ніби вже існує готовим в світі ейдосів, лишається тільки механічно переписати його звідси у блог. І тому це не цікаво. То знайомий простір, де кожен дюйм вивчено. Хоча, насправді і це цікаво, просто не вдається переконати себе в цьому. Руки тягнуться писати про невивчене, про таємні куточки внутрішнього всесвіту. Цей вічний страггл інтровертів, що дуже заглиблені в себе. Ну, чи це лише мені так здається. Зараз як раз о пів на другу. Той час, коли мозок, не залежно від мого бажання, синтезує якісь нейромедіатори, що примушують мене сидіти за текстами. Зазвичай, я сповідаю ідею, що якщо можеш не писати, то краще не писати. Але настають такі моменти, коли простіше писати, ніж ні. Це важко пояснити, не то шо комусь, а інколи, навіть собі. Як теоретику, мені здається, що це схоже на то, що відчувають курці, коли