черговий ребут?

Обіцяв собі написати про самотність. Ця тема досі проходить червоною ниткою крізь моє життя. Але з цим все просто і ясно, ніякої інтриги тож руки відмовляються писати той текст, він ніби вже існує готовим в світі ейдосів, лишається тільки механічно переписати його звідси у блог. І тому це не цікаво. То знайомий простір, де кожен дюйм вивчено. Хоча, насправді і це цікаво, просто не вдається переконати себе в цьому. Руки тягнуться писати про невивчене, про таємні куточки внутрішнього всесвіту. Цей вічний страггл інтровертів, що дуже заглиблені в себе. Ну, чи це лише мені так здається. Зараз як раз о пів на другу. Той час, коли мозок, не залежно від мого бажання, синтезує якісь нейромедіатори, що примушують мене сидіти за текстами. Зазвичай, я сповідаю ідею, що якщо можеш не писати, то краще не писати. Але настають такі моменти, коли простіше писати, ніж ні. Це важко пояснити, не то шо комусь, а інколи, навіть собі. Як теоретику, мені здається, що це схоже на то, що відчувають курці, коли давно не курили. Але, скоріш за все, це моя фантазія. Просто виникає щось. Щось, що ти відчуваєш, але описати що - не можеш. І це відчуття направляє мою увагу десь всередину, туди, де я мало шо розумію, туди, де нема слів, лише якісь незрозумілі образи, сплетіння абстракцій, відчуттів та емоцій. Це складно, але цікаво та захоплююче. Нас вчили бути уважним до такого. Вчили локалізувати емоції, помічати всі їх відтінки та різновиди. Пригадую, як дивно було зрозуміти, що страх смерті взагалі не в тілі, а десь на два-три метри позаду, зліва. І нема цьому простору ні кінця, ні краю. 

Прозвучить дивно, але я заздалегідь навіть не знав, що я все це писатиму. Саме ці слова, саме цього разу. Ну так, звісно, свідомо, в мене були ідеї, і я планував, що сяду писати про самотність, як тільки буде в мене хвилинка, та видихну спокійно. Але, наперекір цьому, мій монолог поїхав по зовсім іншим рейкам. Від мене лише залежить обирати, куди звертати, коли проходимо роздвоєння шляху. Так шо про самотність напишу іншим разом. Мені подобається, коли відбувається так, що слова вже готові вистрибнути, варто лише їм не заважати. Таке, здається, називають станом потоку. На відміну від роботи, яку я буду робити, коли писатиму про самотність. Бо то й правда буде робота, як коли рішаєш задачки чи вчишся чомусь. Я буду підбирати формулювання, намагатися тримати структуру тексту, не відходити від плану. Для мене це нескладна робота, і в багатьох аспектах, приємна, але все ж робота.

Хотілося б ще відповісти собі на питання, навіщо тоді писати саме блог, якщо з рівноцінним успіхом можна просто продовжувати писати журнал? Навіщо, я раз за разом роблю ребут? Журнал, це чудово: спочатку я просто записував все, що відбулося, бо це добре структурувало мою пам'ять, але з часом його роль розширилася набагато ширше, і туди стали потрапляти і мої думки, і записки з дослідів внутрішнього всесвіту, і взагалі речі, які більше ніж в журнал не напишеш, просто хоча б тому, що нікому крім тебе це зрозуміло та цікаво. Перше, шо приходить на думку, це просте та прозоре - "просто так хочеться". Мабуть, цього вже і достатньо. Бо, якщо подумати, то це дуже в моєму характері. Скільки себе пам'ятаю, постійно писав якісь нотатки, спостереження, думки, бо просто хотілося. Ніякої цінності в тому я не бачив. Але це не повна відповідь. Треба зізнатися, що я хотів би знову почати розповідати світу про Спенсера та Нойю. Тим більше, навіть є людина, яка б хотіла читати ці історії. Для мене не головне, чи є читачі, чи їх нема, бо по всьому виходить, що я генеруватиму тексти не залежно від того, чи їх читатимуть. Але коли є хоч один читач, то це дуже важливо для мене, бо так замикається коло і досягається повнота: той хто пише, має того, хто читає.

Ну, от мене трохи і відпустило. Сподіваюся, наступного разу все піде по моєму задуму, а не буде схоже на потік свідомості, як зараз.