Soledad

От і прийшов час виконати свою обіцянку і написати про самотність. Насправді, справа не в обіцянках, просто прийшов час цього текста, я маю його написати, енівей. Витягнути з голови, щоб не заважав.
Трохи шкода, що я мав звичку дещо радикально ставитись до своїх думок, та виносив не тільки з голови, а ще написане до лісу, по весні, щоб кинути у полум'я. Якби вони збереглися, я отримав би змогу прослідкувати, як розвивалась моя думка, мої суб'єктивні дослідження самотності. Але навіть не маючи архівних записів, я і так знаю, що мої судження помітно змінилися. Мабуть, паралельно, змінювалась і моя самотність. Оскільки я можу писати лише про свій досвід, то і роздуми про "абсолютну самотність", напевно, теж не чіпатиму. В принципі, це може бути цікавою вправою - уявити настільки неохватну і тотальну самотність, що подібна до такої, яку міг би відчувати атом водню, десь в далечині всесвіту. Мандруючи світовими роками невідомо куди, без цілі та напряму, без навіть дрібки надії зустріти хоч на мить, ще один такий самий атом. Це цікаво та страшно. Але хороша новина в тому, що ніхто з нас такого ніколи не зможе відчути. Принаймні, поки існує наш дім, наша планета. Адже поки ми живі, ми пов'язані один з одним. Нехай, зараз ці зв'язки відчуваються не такими міцними. І в цьому судженні спираюся не тільки на свої спостереження, а й на спостереження інших людей: останній час часто чутно, що по світу шириться те, що прозвали "епідемія самотності". Що багато людей перебувають в кризі, живуть самі або з мінімумом соціальних контактів. І, звісно, страждають через це.
Здається, в мене деякі труднощі з тим, щоб відчувати це так, як відчувають інші. Бо якоюсь мірою, мене виховала самотність, я дихав нею, як інші дихають повітрям. В моїх дитячих спогадах багато картин, де я блукаю високими травами, що мені, малому, по очі, а навколо - нікого. Дорослі десь там, я не знаю, де. А я все йду і йду, намагаючись не впустити з виду червону стріху нашої хати, щоб знати, куди повернутися. Я не відчував ні скуки ні самотності, напевно, через примітивність свого дитячого мислення та світосприйняття. А може, насправді, всі відчувають самотність однаково, не залежно, скільки її ми в себе впитали.
Страждання через самотність, це безумовно, неприємна річ, але як на мене, все не так страшно, як могло б бути. Жодна самотність не гірше за самотність атома водню в безкінечності всесвіту. Хіба шо, стати тим, хто спостерігає з орбіти, як вибухає його планета. При нас це навряд станеться, тож я про це навіть не думаю. Принаймні, більше одного разу в день.
Доречі, на тему самотності людей, розділених темрявою космоса, чудово відрефлексував мій улюблений продюсер, в аніме Hoshi no Koe (поправка: про самотність у нього в кожному творі, просто цей - мені згадався саме через метафору відстані). Інколи мені здається, що я максимально розумію та відчуваю його манеру відчувати такі речі. Адже навіть якщо ти один, бовтаєшся на іншому кінці галактики, то ти все одно не тотально самотній. Допоки все ще є та, друга людина. Твоя людина, пов'язана з тобою цим, незримим зв'язком. Я думаю, це універсальна річ для всіх людей: не може ж такого бути, що я лише один відчуваю це. Скоріш за все, проблема лише в тому, що мало хто помічає ці зв'язки, мало хто витрачає час на дослідження свого внутрішнього всесвіту.
Та й і мені це теж не завжди було відомо, доки в одному з моїх блукань, я не відчув це максимально чітко.
Вже вечоріло, я йшов берегом та шукав місце де можна буде вийти до води, щоб подивитися на захід Сонця. А коли знайшов таке місце, Сонце вже торкнулося лінії горизонту. Я сидів на дереві, що впало у воду, підмите припливом, і думав, як би добре було розділити цей момент з кимось іще. І раптом ЦЕ сталося. Як блискавка, як спалах, в якусь долю секунди я відчув в усій повноті, ніби всі мої друзі тут, зі мною поруч. Ніби зникли кілометри, що нас розділяють. Складно про це розповідати, бо для таких інтровертських приколів ще не придумали термінологію. Я впевнений, майже з кожною людиною було це. Згадайте випадки, коли ви розставалися з близькими на якийсь довгий час, і вночі виходили дивитися на зірки. І думали про те, що та, ваша, людина теж дивиться на ці самі зірки. І в цей момент, хоч на мить, відчували, що та людина поряд, відчуття близькості, відчуття впізнаваності, як запах, який ні з чим не сплутати.
В той день я сидів на дереві, дивився на Сонце, а в уяві  бачив сценки з кожним з моїх друзів: як вони зараз в місті, займаються своїми справами, скоріш за все і не згадують мене. Але я зрозумів, що в кожного, кожного є маленький куточок в голові, місце, спеціально для мене. Що можемо зустрітися через десять років і спілкуватися так, ніби не було перерви.
Минулого разу, коли я писав свої думки щодо самотності, головним мотивом було те тваринне, що є в нас. Я писав, що бути самотнім, це значить будти більш вразливим перед світом, особливо, в нашій країні, де багато чого, традиційно, вирішують зв'язки. Я писав, що бути самотнім - знижує шанси на виживання. Що може ми й не розуміємо природи цього страху, але відчуваємо його.  Це бажання бути комусь потрібним... Якщо подумати, то це трохи дивно, відчувати необхідність того, щоб хтось бачив в тобі ресурс, хотів скористуватися. Але це теж раціонально. Якщо ти важливий, то тебе цінять, тобою дорожать. А значить шанс того, що опинишся на вулиці, без грошей - сильно знижується.
Така собі, анімалістична природа самотності. Справа в тім, що нажаль, не всі зробили крок до того, щоб стати людиною. Так, це в мені говорить мізантроп. І не то, щоб я не любив людей, навпаки, я обожнюю людей, але на радість, чи на біду, ми не надто відрізняємося один від одного. А я знаю себе, а значить, хоч трохи можу знати і всіх інших. Цього достатньо, щоб бути мізантропом. Думаю, що одного разу я переросту і це, як переріс і багато іншого, але точно не сьогодні.
Загалом, ця теорія самотності теж має своє право на існування, але я сьогоднішній не ставить її як осовну. Для мене теперішнього це й не цікаво. Можливо через те, що я багато рефлексував на свої відчуття, коли вийде так, що я помиратиму без даху над головою, десь під парканом, усіма забутий та закинутий, без копійки за душею. Не можна сказати, що цей страх вже зовсім не має наді мною влади, але сильно менше, ніж було колись. Це взагалі страшно і я не буду робити вигляд, ніби ні.
От чого я не можу зрозуміти, так що в моєму житті стало першопричиною: моя самотність зробила з мене інтроверта, чи моя інтроверся зробила з мене людину, схильну до самотності?
Адже я пам'ятаю, як мені вітчайдушно хотілося мати компанію. В часи, коли я вже трохи підріс: кожна дитина, з якою я знайомився, спочатку викликала в мене непідробну цікавість. Хотілося дружити з цією людиною, тусити щодня разом і ніколи не розлучатися. Підозрюю, це відчуття виникало від бажання закрити цю чорну діру, втамувати цей голод самопізнання, яке може відбутися лише через іншу людину. Це була якась егоїстична цікавість. Звісно, тоді я про це не думав і взагалі не дуже розмірковував про природу свого бажання сховатися від самотності. Але повертаючісь у спогадах в ті часи, я впевнений, що так воно і було. Це була не дуже доросла емоція, як і я сам.
І так до того, як я пішов у перший клас, в мене вже були сформовані стосунки зі своєю самотністью. А саме в школі з'ясувалося, що в мене є навичка пристосовуватися до любої компанії, інколи думаю, що не поїхав дахом тільки завдяки їй. А ще до соціальної невидимості. Так я зіткнувся з іншим видом самотності: самотність в толпі. В класі вас ніби і багато, ви існуєте дуже тісно, але нормальні зв'язки мені вдалося сформувати лише з одиницями. І я цінив цих людей.
Але після школи наші шляхи розійшлися. Я щось десь краєм вуха чув що мої однокласники проводять сходки, але я ні на одній не був. І справа навіть не в тім, що вони мені не дуже подобались. Десь на п'ятий рік з випуску мені вже стало якось пофіг, насправді - просто пропала зацікавленість. Для мене це просто люди, єдине спільне у мене з якими, лише те, що ми провчилися 10 років в одному класі. Не дивлячись на такий поважний строк, я так і не мав з ними багато спільного контексту. Можливо, це та річ, про яку треба було б шкодувати, але пройшли роки і я не відчуваю, що робив щось не так.
У випускний день, коли прозвучало моє прізвище, я підійшов до директора, тепло посміхнувся, забрав свої документи і через кілька хвилин мене вже не було в будівлі школи. Мабуть, мої однокласники гарно провели час тим вечором, а потім погано - наступного ранку. Але я про це ніколи не дізнаюся.
Я знав ще одну людину, яка вміла просто зачинити двері за собою і піти собі, не обертаючісь назад. І вона в цьому, можливо, навіть безжальніша за мене. Цією людиною була дівчина, з якою у мене було серйозно (оскільки я хочу опублікувати це, то обійдемось без імені, просто М). Зараз я думаю, що інакше й бути не могло: мені здалося, що я бачу в ній таку саму Темряву, яка є і в мені. Скоро з'ясувалося, що не здалося. Важко передати це відчуття, коли зустрічаєш людину, з якою ви цілком в одному контексті, можете говорити про все що завгодно, відкриватися без остраху засудження, ділитися секретами. Тож не дивно, що я закохався.
І так, на час, який був надто коротким, я перестав відчувати самотність.
Це той самий ефект, як у наркотиків, до яких виробляється залежність. Коли ти знаєш, як відчувається відсутність самотності, то це вже не забути, не викинути з голови,  згадка про це відчуття тепер постійно буде тягнути повернутися в той стан. Але, на відміну від наркотиків, це не продається.
На відміну від М. я ніколи не навчуся викидати повнітью людей зі своєї голови. Це моя слабкість, але це мені подобається. Я думаю, що справа в цікавості. Як ми з'ясували, що мій головний драйвер та мотив утворювати соціальні контакти - це цікавість. Добре, що у дорослому віці подорослішала і моя цікавість, в ній стало менше егоїзму, а більше щирого захоплення. Всі люди, з якими я дружив після школи, були такими, ким я дуже щиро цікавився та захоплювався. І якимось невідомим чином, варто було розчаруватися в людині, як без особливих зусиль вона сама кудись віддалялася. Ніби людина відчуває, що на неї дивляться іншими очіма і просто відпускає тебе. Скільки раз так було... Але дивна річ, чомусь завжди, хтось все одно лишається з тобою, не відпускає. Причому, зазвичай, це така людина, яка по всім ознакам, не мала б залишитися. Я дорожу цими людьми. Хоч, нажаль, цього мені не достатньо, щоб не відчувати самотності. Мабуть тому, що в кожного з цих людей, є хтось ближчий, хтось рідніший, і це інколи навіть підсилює відчуття самотності.
Може здатися, що я пишу все це тому, що страждаю через самотність.
Можливо колись, але зараз - ні. Сталося те, що стається, наприклад, з важким заплічником, який ти взяв у далекий похід: важко і мучаєшся від ваги тільки якийсь час, потім наступає адаптація і ця вага за плечима стає звичною. І ти вже йдеш практично її не помічаючі. Так і я ношу свою самотність, за плечима, вже майже її не відчуваючі.
Тим більше, яж знаю, як можна було б цьому зарадити. Достатньо лише кимось знову зацікавитись. Наприклад, у тому ж блускай багато чудових людей хто заслуговує на щире зацікавлення. Але будувати більш тісні стосунки, це робота, і як показує практика, перший час доводиться робити цю роботу як не за двох, так точно за півтора. І як не сумно це визнавати, в мене зараз немає енергії на цю роботу. Тому той рівень самотності, на якому я знаходжуся зараз - оптимально мені підходить. Не треба нікого кликати тусуватися, бо на це не вистачає сил. Не треба до когось йти тусуватися, бо на це теж немає сил. Навіть спілкуватися не обов'язково, хоча на це поки сили є.
Так шо я не жаліюся, не страждаю і цілком свідомий того, що це моя відповідальність. І власне, це дуже звілняюче розуміння. І якщо вже зовсім на чистоту (а я тут лише за цим), то десь в глибині душі, я навіть трохи пишаюся тим, що маю такий досвід, якого скоріш за все, більшість людей не мають.
Я переживав доволі самотні дні. Могло пройти близько тиждня, щоб я не чув звуків власного голосу, бо не було з ким говорити. Були ночі довжиною в добу, коли лише музика була моїм супутником. Всяке бувало. І це зробило з мене того, хто я є.
Хоч зараз я окей, але все ж сподіваюся знайти свою споріднену душу - тоді хоч одна гора спаде з плеч.  Тільки б дожити.
Є шось містичне в знакових зустрічах, в таких, коли зустрічаєш людину, в яку закохуєшся, чи яка міняє твоє життя. Містичне, бо незбагнене. Мабуть, розкажу ще історію-другу, бо це теж трохи стосується самотності.
Мій вчитель казав, типу, коли людина дізнається історію, про якусь дивовижну долю чи ланцюг неймовірних співпадінь, що призводить до знакової зустрічі, і ця людина рішає для себе, що так, таке в житті справді буває таке. Хоча дуже рідко, раз а мільон, для особливих везунчиків, відмічених богами. Це значить, що ця людина встала на першу сходинку ; друга сходинка, це коли людина рішає для себе, що так, це можливо і можливо не для когось там, а для неї самої, допускає що таке диво може статися з нею може раз-два за життя; третя сходинка, коли людина починає розуміти, що подібні речі відбуваються не десь там, а саме тут і зараз, і кожного дня.
В той вечір, коли я це почув, я довго стояв на вулиці, дивлячись на небо, намагаючісь опроцесити це вчення. Але згодом, в мене заболіла шія і я пішов додому, занурений в свої думки. То було ще в доковідні часи, коли ще можна було гуляти вночі. І от йду я вулицею, як з темного провулка вискакує до мене якась темна фігура і щось каже. А я в своїх думках, навіть не дуже розчув, що мені сказали і на рефлексах йду далі. Проходжу я метрів 100. Це знов складно пояснити, але уявіть, що в вашій голові встановлено сигналізацію, яка спрацьовує по особливим випадкам, що ви її ні разу не чули. І тут усвідомлюєте, що сирена гуде на всю. Саме від цієї сигналізації, яка ніколи не працювала раніше. Відчуття, ніби щось не так. Сильне та велике.
І я розвертаюся і йду назад.
Не помню, що я сказав, напевно щось типу, "пробачте, я пройшов мимо" чи може ще якусь дурню, це не суттєво. Ця темна фігура, що вискочила на мене з темного закутка, була тендітною дівчиною. "Чи є у вас близька людина", спитала вона мене. "Давайте уявімо, що є", відповів я. І далі з'ясувалося, що вона художниця, роздрукувала свої малюнки у вигляді листівок і продає їх тут. Ми трохи поговорили і я купив в неї кілька листівок. Вона і питала за близьку людину, бо листівки були дуже милі, приємно отримати таку.
Я пішов собі, навіть дійшов і сів у метро. Але те відчуття, що мене наздогнало, ще мене не відпускало. Раптом я помічаю, що сів в поїзд не в той бік. Весь цей час я вже думав про ту дівчину, що вона геть одна, час йде до півночі, ще й та дурна підворотня без освітлення. Короче, мені якось недобре стало, що я так просто її полишив, тож то, шо я сів не в той бік, стало мені на руку і я вийшов на тій же зупинці, на які й сів.
Кулею полетів на те місце, де була вона, але не знайшов.
Я походив трохи, навіть обійшов блок по періметру, її так і не було. І тоді те відчуття мене зовсім відпустило. А замість нього я відчув прикрість за те, що так тупанув. Цей випадок теж сильно вплинув на мене, я пообіцяв собі, що наступного разу не профакаю.
Казкова річ сталася з цими листівками. Одну з них отримала дівчина, з якою ми потім і стали близькими людьми. А іншу - людина, яку я можу називати своїм другом. Інші листівки, схоже, були слабо заряджені чи просто розрядилися, хто знає.
А на останок я поговорю про страхи.
І це - в першу чергу страх втрати. Так склалося, що я не такий, як М., і для мене, ті люди, з якими у мене був зв'язок, залишаються в моїй голові назавжди. І в цьому проблема, бо розривати ці зв'язки нестерпно боляче. Як втрата частини себе, як щось незворотне, накшталт смерті. А більш за все я не люблю незворотне. Розходитись, це смерть, смерть стосунків. Минулі рази я тримався достатньо добре, що іззовні, що ізсередини, щоб спробувати ще раз, хоча ворота мого персонального пекла були відкриті настіж. Але це і робить мене обережним - я дуже легко звикаю до людей. Хоч це трохи грубо, але можна порівняти створення тісного зв'язку з людиною, з міною відкладеної дії. Яка невідворотньо вибухне, хоч може і не зразу, може через багато років.
Але вибухне.
І лишить в твоїм серці дірку розміром з половину Всесвіту.
Взагалі, це не те, про що хочеться думати. Але треба. І ця кінечність стосується усього в світі. Мабуть саме тому, щоб не вмерти від тоски, будисти придумали практику неприв'язанності. Багато хто не правильно розуміє це, ніби вона про те, щоб не створювати прив'язанностей та зв'язків, але насправді, ця історія про те, щоб легко відпускати. З матеріальними речами мені це просто. Трохи шось вколить, але через півгодини вже й забув. Але з людьми інша справа. Тож і сходитись з кимось, для мене складна задача.
Так думаю, скільки ще мені роботи треба зробити, так аж руки опускаються, але потім згадую, скільки всього перероблено і це мене надихає. Напевно, про страхи закінчу, треба ж лишити щось для мемуарів.
Зараз для мене не найкращі часи. Мабуть, як і для всіх нас. Просто впевненно говорити я можу лиш за себе. Те що в мене негаразди, можна побачити і по тому, як довго я писав це есе. По іронії, я його почав на св'ято дня друзів, але спромігся закінчити тільки зараз. А коли мені важко писати, це дуже яскравий індикатор що щось не так. Але я намагаюся, чесно намагаюся намацати дно, від якого зможу відштовхнутися. І коли це в мене вийде, все знову змінеться. І можливо тоді настане час писати ще одне есе про самотність.