Відпущена середа
Я хотів придумати якийсь прикольний айсбрейкер, щоб веселіше було вертатися до старого журнальчика, після цих років. Але поки думав, побачив, що кожна хвилина роздумів віддаляє це повернення. І стало якось не по собі, тож я почав, як починав завжди: просто почав писати, що приходе в голову.
І ось я тут. В цій дивній точці своєї історії. Коли не видно майбутнього, минуле втратило свою гравітацію і все що я по-справжньому маю, це власне себе, та той хиткий острівець під ногами, зроблений з того, в чому я найменше сумніваюся, і список цих речей дуже скромний.
Мабуть, є свій символізм в тому, що мене повернуло в цей журнал приблизно через рік, відколи я живу у Львові.
А, ну точно... Ти ж не знаєш! Оскільки попередня, думаю, десь п'ята чи шоста, версія Баджерз Дейлі Прес зникла в квантових флуктуаціях, то тобі не було звідки дізнатися про зміни в моєму житті. Не то, щоб це було дуже важливо чи хоч якоюсь мірою цікаво, але раптом...
Так от, я вже другий рік живу у Львові. І це дуже іронічно, якщо подумати. Колись ми говорили з М. про те, як було би добре переїхати сюди і жити разом, десь в невеличкому помешканні, та гуляти щодня, радіти погоді та компанії один одного. Колись, вона вже жила тут якийсь час, та описувала його, як один з найщасливіших днів свого життя. Я їй пообіцяв, що ми одного дня сюди переїдемо. Як тільки я підшукаю підходящу роботу. Але сталося не так, як гадалося: і от я тут, а де зараз М. мені невідомо. Але я сподіваюся, що все в неї добре.
У Львові правда прекрасно. На жаль, все ще не можу сказати, що щасливий. Але в цьому лише моя провина, адже я несу свою природу за собою, як плащ, накинутий на спину. І з роками вона все сильніше тисне на мої плечі. Хоча, чи можна бути щасливим, коли в твоєму домі війна, коли твої люди гинуть та страждають? Напевно, що можна, просто я не вмію.
Мої перші дні тут були дуже динамічними, траплялося, я лишався на роботі до ранку, чи виходив у вихідні. Геть не шкодую про це: життя тоді було простим та зрозумілим. Проте, часом складалося враження, ніби ти застряг в тісному моменті, в якому дуже мало простору для чогось ще. Але перші дні не тривають нескінченно і мій всесвіт поступово спромігся трохи врівноважитися. І разом з тим, з'явився простір для чогось нового. І нове прийшло в моє життя. Нахабно заявлю, що навіть були моменти, коли я починав вірити, ніби знайду для себе трохи щастя. Але, звісно, що ні. Добре, що відчувати себе щасливим, — не є життєвою необхідністью. Людина може цілком нормально жити і без щастя. Багато філософів навіть кажуть, що щастя, це скоріше аномалія, ніж необхідність. Ця філософська школа мені не близька.
Як дзен-буддист, я вважаю, що треба фабрикувати ці молекули щастя всередині власного організму власними силами. Теоретично, все що треба, там вже має бути. Лише треба зкомутувати потрібні нейрончики між собою. Але чомусь зараз, я навіть не можу пригадати, як це має відчуватися. Я знаю, що десь там, воно все ще є, лише треба дотягнутись, розархівувати... Інколи, на фракцію секунди, у свідомості проскакує щось дуже схоже на те, що я шукаю. Але зникає швидше, ніж я можу вхопити. Кожен дослідник знає, що не треба форсити цей стан, бо тоді він лише віддаляється. Тож і я не буду. Замість того, можна робити щось корисне, наприклад, викидати, відпускати все те, що тримає. За ці роки назбиралася ціла купа інформаційного шуму. Всякі підписки на канали, безліч подкастів, які все одно не встигаєш слухати, збережені лекції, якісь пабліки, спільні чати, напівзакинуті проекти, багато усього. Ніби все це треба.
Але не треба.
Бо ти розмазуєш себе таким тонким шаром між цим усім, що тебе навіть не видно. І кому від цього краще? А з часом навіть просто перестаєш це помічати. Пам'ятаєш, я робив дуже хорошу річ, навіть не усвідомлюючи цього: я щовесни ходив до лісу і палив там всі свої нотатки та блокноти, що назбирался за рік? Звісно, першочергово, я не хотів, щоб хтось то читав, але там був ще інший, менш очевидний плюс: таким чином ніби закривався цей відкритий діалог з собою. Що згоріло, то згоріло. Але зараз я повністю перейшов з аналога на цифру.
Хоча, цифрове "горить" ще легше, ніж паперове. Цей багатостраждальний журнал може підтвердити.
Але поки хай живе. Нехай тягне за потрібні аксончики. Мені навіть самому цікаво, до чого це приведе.
Коментарі